Епоха цифрових кочівників. Як поєднувати роботу та подорожі?
Епоха цифрових кочівників. Як поєднувати роботу та подорожі?
Ти, напевно, чув(-ла) про воркейшн – такий спосіб життя, коли можна працювати й подорожувати одночасно. А прихильників працювати віддалено від дому, переїжджаючи з країни в країну, називають digital nomads, або цифровими кочівниками. Разом зі зручною міжнародною платіжною платформою Payoneer ми вирішили дізнатися про плюси та мінуси такого кочового життя – і поговорили з двома активними хлопцями й однією дівчиною, які невпинно переміщаються світом без відриву від робочої рутини. Життєві історії, цікаві випадки й багато лайфхаків – корисна інформація для тих, хто теж мріють бути digital nomad, але поки що не наважуються.
Льоня Пашковський,
мандрівник, творець тревел-документалки «Хочу додому»
– Я не дуже-то й nomad і не дуже digital, але часто подорожую в межах роботи. Подорожі є моєю роботою. І якщо ти думаєш також стати тревел-блогером, повір: це надто романтизована професія, у якій узагалі немає романтики. Зате багато роботи, багато стресу, багато нудної рутини та багато втоми – фізичної та моральної. Мала частка моїх буднів складається з того, що я десь в іншій країні шукаю персонажів, місця, щось організовую та знімаю. В іншому – все максимально нудно: сиджу за комп’ютером зранку до вечора й монтую. Різниця між мною та офісним працівником тільки в тому, що в останнього робота п’ять днів на тиждень за суворим розкладом, а в мене вона ніколи не закінчується. Робота – моє життя, моє хобі та все інше. З таким ритмом життя ти втрачаєш можливість дивуватися та насолоджуватися. Тому найкраща ідея – знайти собі іншу розвагу.
Якщо ти все ж таки обов’язково хочеш стати блогером, раджу обрати спеціалізацію, у якій виробництво роликів буде простим. Коли можна сісти перед камерою щось наговорити – і на цьому все. Щоби на продакшн витрачалися не тиждень і не величезна кількість грошей.
Подумай над концепцією – що хочеш знімати і як. Тревел-блоги про те, як подорожуєш, – уже абсолютно провальна й нікому не цікава історія. І не думай більше історіями Instagram та YouTube. Стань тревел-блогером, наприклад, у Tik-Tok – краще зайняти цю нішу раніше, ніж коли буде вже пізно. І ще раз подумай, чи це тобі потрібно.
Мені завжди було цікаво, як у різних країнах живуть люди. І коли з’явилися інтернет та блоги, я багато їх читав, а потім дивився на YouTube. Якоїсь миті зрозумів, що це вже нецікаво – блоги були абсолютно неінформативними. Найчастіше там розповідали щось у форматі «як застопити машину, безплатно кудись доїхати, безплатно десь переночувати та максимально дешево чи безплатно поїсти». Я думав: «Чуваки, ви в таких цікавих місцях буваєте. Чому про них нічого не дізнаєтесь, нічого не розповідаєте?». Тоді я й вирішив, що спробую зробити такий блог, який був потрібен мені. До того ж ніша фактурного тревел-контенту була вільною. Я спробував її зайняти.
Найскладнішим було розпочати, зробити перший крок. Дуже довго наважувався, було багато сумнівів, хоча зараз думаю: це ж ні до чого мене не зобов’язувало. Спробував – і все. Але я довго тягнув. Ця ідея варилася в мене в голові, напевно, кілька років, поки в якийсь момент я не психанув і не зробив.
«Я дуже довго наважувався, було багато сумнівів, хоча зараз думаю: це ж ні до чого мене не зобов’язувало»
Перша моя подорож у межах роботи була в Іран, Пакистан, Індію та Бангладеш. Перед поїздкою збирав максимум інформації про те, що на мене очікує, що я можу зняти й що буде цікаво побачити. Й у випадку з такими країнами корисно покопатися, бо там є дуже багато нюансів. Наприклад, в Ірані не працюють картки. Там не можна забронювати готель онлайн (не можна було в той час принаймні). Зате Couchsurfing процвітає, можна їхати без грошей – тобі завжди дадуть притулок, погодують, усе покажуть, відвезуть. Перетин кордону Ірану та Пакистану – теж важливий момент. По-перше, візу Пакистану не можна зробити в Ірані – її потрібно оформити в тій країні, де живеш. Друге – якщо ти перетинаєш наземний кордон, то тебе беруть під охорону місцеві пакистанські військові та везуть два дні до іншої провінції, бо район біля кордону небезпечний. Якщо цього не знати заздалегідь, можна злякатися, подумати, що тебе заарештували чи викрали. Але якщо ти в курсі, що так буває, то будеш спокійним(-ою).
Мої очікування від цих країн взагалі не збіглися з реальністю. Скрізь виявилося набагато крутіше, ніж уявляв. Загалом усі страшні байки, які розповідали про Іран і Пакистан, виявилися просто байками.
Але чим більше відвідуєш такі місця, тим складніше дивуватися, складніше бачити щось незвичайне. З погляду знімання це, звісно, добре – це дає змогу рити глибше, щоби знайти більше цікавого. Це йде на користь матеріалу, але не завжди тобі. Найпростіше в такому випадку зробити перерву. Коли ти щось втрачаєш, воно знову стає потрібним і улюбленим.
Країни для подорожі я зазвичай обираю за кількома критеріями. По-перше, вони мають бути мені цікавими – якщо знімати просто заради того, щоби знімати, найімовірніше, вийде щось бездушне. По-друге, це бажано мають бути країни, у яких можна знайти англомовних або іспаномовних людей. Тому що найбільше золото – спілкуватися з місцевими, а не з гідами. Це дає інформацію та історії, які виходять за межі стандартних тревел-шоу та тревел-блогу. А мені й потрібне саме те, що за рамками. Я зазвичай їжджу у відрядження туди, куди люди не переїжджають, щоби працювати й жити комфортно.
Для тих, хто хочуть спробувати життя digital nomad, мені здається, є дуже проста формула. Якщо ти вільний(-а) й ні до чого не прив’язаний(-а), крім інтернету та лептопа, потрібно їхати в ту країну, де за свою зарплату будеш максимально комфортно почуватися. Комфортніше, ніж удома. Бо інакше, який сенс узагалі їхати? Так, деякі люди, наприклад, їдуть в африканські країни – не найбільш бідні, а багаті й що розвиваються, влаштовуються там працювати на якісь менеджерські позиції, отримують величезні зарплати й живуть неймовірно шикарно. За такі гроші, умовно ні в Мінську, ні в Москві, ні в Києві, ти такий спосіб життя дозволити собі не зможеш. А там зможеш зняти великі апартаменти з хатньою робітницею, охоронцем, водієм та відчувати інші радощі життя. Так, ти можеш поїхати до США, щоби жити там і працювати фрілансером, але, можливо, почуватимешся доволі неповноцінно. Не завжди багата розвинена країна дорівнює комфортним умовам для життя. Тому важливо дотримуватися співвідношення рівня життя та його ціни.
«Я проповідую підготовленість, тому що без неї можна опинитися в дуже дурній ситуації»
Крім того, завжди потрібно розуміти, навіщо ти кудись їдеш. Якщо на відпочинок – це одне, якщо жити та працювати – інше, якщо їдеш знімати – взагалі третє. Важко сказати, що важливо враховувати перед поїздкою. Просто треба враховувати щось. Я проповідую підготовленість, бо без неї можна опинитись у дуже дурній ситуації. Наприклад, приїдеш кудись, де взагалі не працюють Visa та Mastercard, а ти не взяв(-ла) кеш і не знаєш, як бути. Або потрапиш у країну, де два курси валют: офіційний та курс чорного ринку. Вони можуть різнитися разів у п’ятнадцять, наприклад, як у Лівані зараз. Якщо ти цього не знаєш, розплачуватимешся картою за офіційним курсом і думатимеш: «Боже, яка країна – усе дорожче, ніж в Америці». А виявляється, можна просто гроші на чорному ринку поміняти – і все тоді перетворитися на дуже дешеве.
Читай звіти мандрівників. Зазвичай люди люблять докладно розповідати все: скільки коштує доїхати до міста з аеропорту, скільки коштує пляшка води чи сім-картка. Будь-яку інформацію можна накопати. Я зазвичай шукаю у Facebook, на YouTube, на англомовних ресурсах. І дуже рекомендую шукати місцевих людей (можна на Couchsurfing або в групах експатів у Facebook) – вони набагато більше зможуть розповісти. Заодно отримаєш стартові зв’язки, щоби потім жилося веселіше і простіше.
І не бери багато речей. З часом ти зрозумієш, що тобі дуже мало потрібно – смартфон, лептоп, пара комплектів одягу – усе вміститься в невеликий рюкзак (звісно, якщо ти не ультрамодник(-ця), що змінює вбрання щодня). І навіть якщо ти переїжджаєш в іншу країну на кілька років, де хочеш облаштувати житло та нове життя, теж нема чого щось із собою брати – тільки гроші. Усе, що тобі знадобиться, купиш на місці. Там твоє життя розростеться до кількох валіз. Але почни зі звичайного маленького наплічника.
Зараз саме той час, коли з будь-якого куточку світу ти легко можеш стати частиною єдиної цифрової економіки. Міжнародна платіжна платформа Payoneer дає можливість спокійно займатися улюбленою справою й не турбуватися про те, як отримати, відправити або перевести платіж у готівку. З Payoneer тобі не потрібно шукати банк і заводити рахунок у новій країні: ти зможеш отримати оплату в будь-якій зручній валюті всього за кілька кліків, знімати гроші через банкомат або переводити на місцевий рахунок, та навіть виставляти інвойси замовникам через Billing Service. Спрости робочі процеси, підключившись до Payoneer, – це швидко та безпечно.
Катя Бухтiнова,
журналiст
– Я завжди знала, що переїду кудись із Білорусі – ще в школі. До речі, здається, тоді ж уперше почула про digital nomads – прочитала у якійсь групі ВКонтакті. Це звучало класно, але мрії стати таким «кочівником» у мене не було.
Перша спроба змінити локацію (не в плані подорожей – вибиралася за кордон я доволі часто) сталася восени минулого року. Приблизно місяць-два всім говорила, що поїду до Львова, але нічого не робила для цього. Після цього вирішила все за день: купила квиток на післязавтра, валізу, обрала речі, які візьму із собою, витягла маму до Мінська, щоби провела. Особливо ніяк не готувалася – збиралася вирішити все на місці. Усіма думками поринула в нову «пригоду». Відчуття було дивне, але захопливе. Була впевнена, що все складатиметься класно. Але – нагадую – я ніяк не готувалася. І все провалилося.
«Моя найбільша помилка під час переїздів – не готуватися до них. Тому, якщо хочеш стати digital nomad, не повторюй її»
Якщо коротко: у мене виникли (не)великі проблеми з квартирою, тому весь час переміщалася від друзів до хостелу, з хостелу – до друзів (дякую Couchsurfing); роботу не знайшла через нульову українську (насправді, після пари невдалих спроб перестала шукати); дозвіл на проживання не оформила; відчуття, що до Львова приїхала жити, а не відпочити, так і не позбулася. Усі три місяці там нагадували одну велику тусовку. Якоїсь миті я втомилася. Вирішила поїхати додому – зупинитися та подумати, що робити далі. Щойно сіла в автобус, зрозуміла: я повернуся, але наступного разу максимально підготовленою.
Другу спробу переїзду планувала пів року. Як планувала – говорила всім, що переїду, та нічого не робила для цього. «Притисло» мене, коли закрилися кордони після інциденту з Ryanair. Зрозуміла, що треба рухатись. Варіантів було небагато, методом виключення обрала Грузію.
Звісно, я не готувалася: купила квиток на післязавтра, обрала речі, які візьму із собою, витягла маму (дежавю?). 3 червня була вже в Батумі.
Спочатку орендувала гестхаус, узяла грузинський номер, вирішила відразу шукати квартиру. Тут важливий момент: мені «дуже таланить». Приїхала прямо на початок сезону. Потрапила на мільйон квартир за завищеними цінами (мої друзі в Батумі знімали студію за $ 160 на місяць – мені траплялися варіанти за $ 400+) та одну адекватну (приблизно $ 200), яку здавали одразу на рік. Спланувати своє життя на рік уперед я не наважилася, тому переїхала до хостелу Кутаїсі. І це була найкрутіша ідея, яка визначила моє життя.
У цьому хостелі зупинялися переважно європейці та американці (аеропорт Кутаїсі – база Wizz Air). Усі open-minded. Після тижня розмов про життя до та плани на майбутнє зрозуміла, що я хочу бути digital nomad. Точніше, я вже частково ним була.
Я багато подорожувала Грузією: вранці вибиралася кудись, удень працювала в кафе чи хостелах, увечері переїжджала далі. Це був дуже класний досвід: я трохи навчилася організовувати свій день та планувати (не без допомоги travel-buddy, звісно). Коли моя компанія почала роз’їжджатися, вирішила поїхати далі.
За пів року я побула в п’яти країнах. Мій маршрут вийшов таким: Грузія – Україна – Туреччина – Польща – Нідерланди – Туреччина. Усі країни обирала трохи рандомно, часто залежала від людей, яких зустрічала дорогою. Наприклад, в Україну поїхала побачитися з подругою, до Польщі – щоби відкрити візу, до Туреччини – щоби скіпнути карантин перед Польщею. Зараз я знову в Грузії – аби зупинитись і зрозуміти, що робити далі. Тут зручно: можна бути рік без проблем із документами. А мені це якраз потрібно (від подорожей можна втомитися, виявляється).
У всіх поїздках мені допомагали люди. У країнах, куди я переїжджала, у мене вже були знайомі чи друзі, яких я зустріла раніше чи знайшла на Couchsurfing, у Facebook-групах. Тому питання про те, яку сімку оформити, скільки коштує орендувати житло, де краще працювати, куди сходити у вихідні ніколи не виникали. «Обживатися» вдавалося само собою. І так, через концепцію «бути digital nomad», я вирішила поки що не винаймати квартири – зазвичай зупиняюся в друзів, у хостів із Couchsurfing або в хостелах.
Моя найбільша помилка під час переїздів – не готуватися до них. Тому, якщо хочеш стати digital nomad, не повторюй її. Плани можуть (і будуть) змінюватися, але завжди добре знати, куди поїдеш і де зупинишся, скільки грошей тобі знадобиться і як прожити до наступної зарплати. Я часто вирішую все в останній день, купую не найдешевші квитки і вранці не знаю, де спатиму вночі, – це звучить авантюрно, але де-факто взагалі не весело.
Ще одна проблема – гроші. Не сподівайся, що зі $ 100 в гаманці та авансом через тиждень зможеш вижити в Європі: так, у блогах / книжках та на YouTube так розповідають, але це супернекомфортно та стресово. Обирай країни, які можеш потягнути: наприклад, Грузія та Туреччина ідеальні для першого досвіду. Нідерланди – hell no. Якби не люди, яких я зустріла там, мені здається, через тиждень уже харчувалася б повітрям.
«Я побачила каньйони, зробила свій перший хайкінг, уперше політала на повітряній кулі, покермувала човном і покаталася на квадроциклі. Усе це було неймовірно»
Раджу завжди (завжди!) спілкуватися з людьми. Це найцінніше, якщо мандруєш один(-а). Коли я виїжджала з дому, у моїй валізі були тільки майки, шорти та одні спортивки. Нині в Грузії білоруська осінь. Але я майже не мерзну – моя подруга з Нідерландів підкинула теплі речі. Крім того, коли зустрічаєш людей із різних країн, не почуваєшся так самотньо. Розумієш, що в тебе своя компанія, своє ком’юніті, хай навіть усі зараз у різних куточках світу. Не бійся складнощів – усе можна розрулити. Якщо не вийде з першим переїздом, повернися або сплануй новий. Якщо нікого не знаєш у країні, не переймайся – познайомишся.
Зупиняйся, коли відчуваєш, що це потрібно. Постійні переїзди вимотують, люди – вимотують, пригоди – вимотують. А ти ще і працюєш. І це не зробить тебе менше digital nomad – просто одна з твоїх подорожей вийде іншою: спокійнішою, повільнішою.
Але завжди роби те, що хочеться. Мої пів року були божевільними: я багато працювала й багато подорожувала, я стількох людей зустрічала та стільки всього побачила! Я ночувала на покинутому аеродромі та в грузинській «пустелі», у київському аеропорту та в тбіліському – на штучному газоні. Я навіть провела ніч in the middle of nowhere, коли не встигла повернутись у хостел до початку комендантської години в Грузії. Я жила в горах та біля моря. Я працювала в барі та в хостелі (як волонтер), у кафе, у машині, у маршрутці, на заправках, на березі моря та гірської річки. Я побачила каньйони, зробила свій перший хайкінг (і потім ще кілька), уперше політала на повітряній кулі, порулила човном і покаталася на квадроциклі. Усе це було неймовірно – я ні про що не шкодую!
Майже пів року я подорожувала лише з однією валізою (зараз змінила її на похідний рюкзак). І на 100 % упевнена, що цього достатньо. Згодом ти починаєш думати по-іншому: вибирати грамотно, залишати потрібне, розлучатися із зайвим, думати на перспективу, цінувати дрібниці.
Мені подобається те, яким є моє життя зараз (хоча буквально кілька днів тому я думала, що знову «загубилася»). Найближчим часом маю намір трохи відновитися. А потім – їхати подорожувати далі. Куди – найімовірніше, знову вирішу спонтанно.
Роман Судольський,
редактор
– У лютому 2013-го ми з дружиною рвонули в медовий місяць на Гоа. Нам дуже сподобалося, і з того часу ми весь час мріяли поїхати кудись на всю зиму: щоби було тепло й поряд океан. До мрії довелося йти п’ять років. Зірки зійшлися лише у 2018-му, коли нам обом вдалося перейти на дистанційку. Я керував невеликим корпоративним медіа, дружина працювала тестувальником у IT-компанії.
Перший воркейшн тривав чотири з половиною місяці. Ми залишилися на три місяці в Таїланді (спочатку – на півночі країни, у провінції Чіангмай, після – на березі Сіамської затоки), ще півтора провели на Балі. Було трохи незручно через часові пояси, бо ми працювали за київським офісним розкладом. Зате до обіду в нас була купа часу на визначні пам’ятки, пляжі та все інше. У плані адаптації великих складнощів не було – хіба що на півночі Таїланду надто гостра їжа, а на Балі водночас було важко з підбором житла під наш бюджет.
«Так, залишити дім і поїхати – це серйозний крок, але для мене виявилося набагато страшнішим узагалі не поїхати на воркейшн, ніж спробувати»
З 2018-го ми почали їздити на зимівлю постійно – лише цьогоріч залишаємось у Києві через роботу та ремонт у квартирі. Перша хвиля COVID-19 застала нас у єгипетському Дахабі. Ми приїхали туди в листопаді 2019-го, а виїхати змогли лише в липні наступного року. Посиділи кілька місяців у Києві – і полетіли на вже добре знайомий Балі. Через два тижні після нашого прильоту острів закрили для туристів і почали знову пускати іноземців лише через кілька місяців – із карантином у Джакарті та іншими обмеженнями. Для місцевого населення та тих зимувальників, які не встигли вибратися, це був тяжкий удар. Для тих, кому вдалося проскочити, як нам, – великий успіх. Острів, який зазвичай страждає від натовпу туристів і високих цін, на кілька місяців став малолюдним і дуже бюджетним. То справді був класний досвід.
Для першого воркейшену, на мою думку, підійде будь-яка країна з тих, де ми зимували. Звісно, ідеального місця немає – всюди свої нюанси. Але південь Таїланду та Балі точно зайдуть багатьом.
У плані легалізації найпростіше нам було в Дахабі. І найдешевше. Але з 2019-го ціни там зросли, бо багато азіатських зимувальників ринулися туди, коли закрили Індію та інші напрямки.
Нашою найбільшою любов’ю залишається Південно-Східна Азія. Абсолютні переможці – тайський острів Ко Куд і Балі часів пандемії. Колись хотілося б «розпечатати» й Південну та Центральну Америку. На Філіппіни також не відмовилися б поїхати. Шкода, що цього року не вдалося нікуди вибратися. Дуже люблю Київ, але лише 6–8 місяців на рік. Зиму хочеться проводити там, де немає холоду та сірості.
Взагалі, для щастя на воркейшні нам потрібні тепла погода, океан або море (і морепродукти теж дуже важливі), сільський вайб (у тропіках приємніше жити за межами міста) та цікаві місця в радіусі 100 кілометрів, щоби можна було вибиратися в подорожі на вихідних. У вікенди, до речі, завжди починалося все найцікавіше: ми брали наплічники, сідали на байк і їхали з ночівлею кудись. У Єгипті подорожували човнами та автобусами.
Знаю, що багатьох лякає навіть сама ідея самостійних подорожей. Але ті ж люди щодня сідають за кермо автомобіля (що, на мою думку, набагато страшніше), наймають і звільняють працівників, запускають проєкти… Так, залишити дім і поїхати – це серйозний крок, але для мене виявилося набагато страшнішим узагалі не поїхати на воркейшн, ніж спробувати. До того ж інформації в інтернеті навалом. Ми вибирали доволі популярні напрямки – Балі, Таїланд, Дахаб. У цих місцях активне ком’юніті експатів, у тому числі російсько- та україномовних. У балійському чаті в Telegram – тисячі повідомлень на день. Проведеш у ньому тиждень – і можеш вважати себе експертом.
Ми завжди прилітали дуже добре підготовленими, тому що в останні тижні перед зимівлею я по пів дня висів у профільних чатах та на форумах. У першу зимівлю ми намагалися забронювати житло заздалегідь на Airbnb. Починаючи з другої, букали лише на перші кілька днів – шукали житло на місці.
Часті переїзди навчили нас відсікати зайве. Літній одяг багато місця не займає, та й ходити особливо модним у поїздці бажання немає. Багато чого можна придбати вже на місці. І, до речі, відносно дешево.
Якщо в тебе теж є мета бути digital nomad, треба ставати крутим професіоналом у своїй сфері. Аби була можливість диктувати роботодавцям та замовникам свої умови. І щоби заробітку вистачало на життя за кордоном, плюс був запас на випадок непередбачених обставин. Часто бачу в профільних групах пости, де люди збирають гроші на зворотний квиток, лікування чи їжу – краще так не робити.
«Якщо в тебе теж є мета бути digital nomad, треба ставати крутим професіоналом у своїй сфері»
Друге – do your homework. Прочитай усі 100500 гайдів за своїм напрямком, вивчи всі форуми і прогортай усі телеграм-чати. Поговори з тими, хто там зимували, – це важливо.
Третє – кайфуй. Якщо ти поїдеш у тропіки й однаково проводитимеш увесь час за компом, працюючи й дивлячись серіали, – навіщо такий воркейшн? Купайся, засмагай, роби відкриття, знайомся з новими людьми та відчуттями – вражайся!
Так, пандемія трохи ускладнила подорожі, але можливості для воркейшену однаково є. Головне – не бійся спробувати.
Матеріал створено за підтримки міжнародної платіжної платформи Payoneer.
Фото з особистого архіву героїв матеріалу
На правах реклами
